Репутація у Єлизавети Стерчо в Розівці була не з кращих. П’янки, гулянки, розпусне  життя. І коли народилася дочка, не довго думаючи, залишила дитину в лікарні. Але коли виявилося, що для оформлення допомоги, як одинокій матері, необхідні документи, забрала дочку додому. На превеликий жаль, материнський інстинкт не спрацював. Його, вочевидь, у цієї жінки взагалі не було. Якось винесла дочку з хати і викинула… у чужу псячу будку. Можливо, саме в ту страшну ніч дитя всім серцем прихилилося до собак, які не лише не загризли його, а ще й пригріли, щоб не замерзло. Відтоді, в подальші роки свого нелегкого життя, дівчина не раз відчувала, що вірніших друзів, ніж собаки, у людини нема.

Тоді малу Лізоньку вранці знайшли і відвезли у пологовий будинок. Відшукали і маму-зозулю, але тій дитина не була потрібна. Вона заважала розгульному життю. Віддала у притулок.

…Про сумну історію Лізи Стерчо мені розповіла колега, яка вичитала про неї в інтернеті. Згодом детальніше про долю цієї дівчини довідалася від Холмківського сільського голови Тетяни Вачилі. Дуже хотілося якось допомогти Лізі, над якою так позбиткувалося життя. І доля подарувала мені таку зустріч.

Ліза разом зі своєю хресною – Марією Войтко приїхала до редакції. Обидві напередодні повернулися з Києва. Ліза стала героїнею ток-шоу «Говорить Україна» на телеканалі ТРК. Нині Лізі вже 35 років, але вона виглядає як дівчинка-школярка: маленького зросту, худенька. Приємне обличчя, розумні очі. Сором’язлива, тому більше говорить хресна.

Усі ці роки дівчина поневірялася по інтернатах, по чужих людях. Закінчила 8 класів. Уникала великих компаній. Її, тиху та постійно задумливу, не сприймали галасливі ровесники. Не раз чула насмішки, її ображали  і навіть били.

Маму любила, хоч вже й розуміла, що саме вона винна у всіх її бідах. Як не дивно, навіть жаліла неньку. Був випадок, коли опівночі ходила за мінеральною водою, коли мати отруїлася алкоголем.

Але єдиною рідною людиною для неї була хресна. Працює Марія Миколаївна молодшою медсестрою у Чопській лікарні, живе у Тийглаші. Дівчина не раз бувала у неї. І коли п’яна мати спалила їхню хату, дівчина залишилася без даху над головою. А коли померла, Ліза першу про це повідомила хресну.

На той час дівчина вже познайомилася з євангелістським пастором Володимиром і його милою дружиною Лілею. Ця родина багато зробила для Лізи. Ліля навіть допомогла влаштуватися їй на роботу на швейну фабрику, отримати гуртожиток. Можливо, працювала  б там і донині, якби  не хвороба. Часте голодування, недоїдання у дитинстві далися взнаки. Ліза – інвалід третьої групи.

Нині дівчина живе у хресної.

– У мене велика сім’я, – розповіла Марія Миколаївна, – два сини і дочка. Бог дав порядну  невістку, маємо маленького, дев’ятимісячного онука Назарчика. Ми прийняли Лізу, як рідну. Тепер у мене дві дочки. Лізу у нас всі люблять. Її просто не можна не любити. Стільки натерпілася в житті!

Слово за словом, розговорилася і Ліза. Розповіла, як люди охоче просять її чи дитину доглянути,  чи прибрати в хаті, пса вигуляти. Нікому не відмовляє. Розуміє, що треба щось і заробляти: інвалідна пенсія – невелика. Тому й не лінується.

– Золоті руки у нашої Лізки, – каже хресна. – Люди цінують її за порядність. На неї можна залишити і хату чи квартиру, малу дитину. І зварить, і прибере. Як в тій російській приказці: «Мал  золотник та дорог». Дуже любить нашого малого Назарчика.

– Як його не любити? – сміється Ліза, – такий пампушка, кмітливе дитя.

Вона розповідає про різні історії свого життя. Деякі – з гумором, деякі – з сумом. І всюди фігурують собаки. Вже з ким, з ким, а з ними дівчина ладить, зовсім їх не боїться. Був випадок, як в один двір приблудився чужий пес. Великий, страшний, він агресивно поводився з господарями, заплутався в ланцюзі місцевого пса. Хтось порадив звернутися до Лізи. Прийшла і спокійно вивела «чужинця» з двору. Таких випадків було чимало. Сердиться, коли читає на   воротах, що там є злий собака. То господар, каже, злий, а не пес. Пес мудрий, знає, кого  впустити у двір, кого – ні.

Дивлюся на Лізу і думаю, як би склалося життя у цієї дівчини, якби сім’я була благополучна. Нині мріє лише про те, щоб мати своє житло, обробляти  свій город, сад, бути собі господинею.

Мрія – реальна. Є в Лізи приватизована ділянка, на якій від батьківської хати залишилося згарище. Потрохи розчищає ділянку від чагарників – роботи не боїться. Накупила різного знаряддя. Каже, що це її перша власність. Хоче Ліза придбати житловий вагончик, в якому є кухня, спальня, коридорчик. Знайшла в інтернеті. Коштує, каже,  від 35 тисяч гривень.

– Приїде до мене хресна в гості – розповідає. – Пригощу її кавою чи чаєм, настояним на травах, смачним печивом.

Ліза тулиться до Марії Миколаївни, найріднішої для неї у світі жінки.

Мрія про вагончик наче, дійсно, реальна, але де взяти гроші? Вірить, що добрі люди допоможуть.

Віримо і ми в це. Тому й повідомляємо, куди пересилати кошти. Має Ліза картку в «Приватбанку» № 6762 4682 0715 9298, Стерчо Єлизавета Йосипівна.

Дасть Бог, буде у Лізи хатка-вагончик. Буде город, сад і обов’язково собачка Джесіка. Така, як була в неї колись, але хтось її продав.